Федір: досвід, який доводиться прийняти і прожити

Федір Самбурський, позивний «Шкіпер», говорить про свій шлях без спроб спростити або пояснити його через зрозумілі формули. Для нього цей досвід не складається в одну історію, яку можна коротко переказати, він швидше виглядає як послідовність рішень і станів, у яких доводиться залишатися і рухатися далі.

Під час служби основним залишалося виконання задач і повернення групи в тому складі, в якому вона виходила. Усе інше відходило на другий план. Робота змінювалась залежно від ситуації: сапер, оператор дронів, розвідка, інколи участь у штурмових діях. Ці ролі не розділялися чітко, вони накладалися одна на одну, формуючи досвід, який зараз він описує як унікальний.

Окремі моменти, які тоді сприймалися як звичайні, з часом почали виглядати інакше. Повертаючись до них подумки, він відзначає, що багато ситуацій мали напруження, яке в моменті не відчувалося так гостро, але пізніше проявлялося інакше.

Після поранення життя змінило темп. З’явилася необхідність заново оцінювати власні можливості і приймати обмеження, які стали частиною щоденності. Це усвідомлення не відбувається одномоментно, воно поступово входить у життя, змінюючи звичні уявлення про себе.

Найскладнішим він називає саме цей етап — не фізичну реабілітацію, а прийняття того, що сталося і як це вплине на подальше життя.

Лікування і відновлення тривали дев’ять місяців. За цей час довелося пройти через велику кількість процедур і операцій, повертаючись до базових речей, які раніше не потребували зусиль. Після цього він уперше став на протез.

Пошук рішень почався ще раніше, практично відразу після того, як стало зрозуміло, що без цього не обійтися.

Фраза лікаря про необхідність ампутації стала точкою, після якої довелося швидко розбиратися у варіантах, збирати інформацію, аналізувати можливості і приймати рішення. Це був процес, у якому не було готових відповідей, і кожен крок вимагав самостійного включення.

Перший досвід взаємодії з протезами дав розуміння того, що це не універсальне рішення, а інструмент, який потрібно підбирати під конкретні задачі. Важливими виявилися деталі, функціональність, можливості адаптації.

Завдяки коштам, зібраним під час фестивалю ПРОСТОНЕБА, з’явилася можливість працювати з біонічним протезом руки. Це рішення стало частиною більшого процесу, який продовжується і зараз.

Адаптація до протеза потребує часу і ресурсу. Робота з реабілітологами, заняття, повторення одних і тих самих дій, поступове звикання до нових можливостей — усе це вимагає включеності, навіть тоді, коли не хочеться.

Саме в таких речах формується відчуття контролю.

Навіть прості дії, які раніше виконувалися автоматично, доводиться опановувати заново, знаходячи нові способи і підходи. Це процес, у якому результат не приходить одразу, але поступово накопичується через практику.

Допомога, зібрана під час ПРОСТОНЕБА, перетворюється на можливість, яка потребує подальшої роботи і включення. Вона не завершує шлях, а дає інструмент для його продовження.

Сам він формулює це просто: завжди є варіант зупинитися, але є й інший варіант — продовжувати діяти. І саме цей вибір визначає, як рухатися далі.